Доля галицьких селянок: важка праця та побиття

Типова галицька селянка 150 років тому толком не знала, що таке вільний час. На селі першими вставали і останніми лягали жінки. Наполеглива робота цілий день була не найгіршим, бо чоловіки так до них ставилися.

Найвідоміший селянський щоденник Галичини Ян Сломка у своїх спогадах наголошував, що сільська господиня «завжди мала щодня багато роботи і суєти, бо на ній лежала куховарство, випікання хліба, уся прядильна робота, яка ніколи не закінчувалася».

Селянки вставали ще до світанку

Перелік жіночих завдань був, звісно, ​​значно довшим. Крім того, було миття, чистка та годування корів, курей та свиней. Ми також не можемо забувати про турботу про часто великі групи дітей. Про те, як виглядав типовий день галицьких селянок, писав один із батьків польської етнографії Оскар Кольберг.

За його словами, на початку 1870-х років жінки на селі вставали до світанку і сідали «доїти корову». Потім наставав час розпалити вогонь у печі, принести води та почати готувати сніданок. У цей період у селах під Краковом, про які писав Кольберг, першою їжею зазвичай був суп із житнього або вівсяного борошна, до якого іноді додавали картоплю та горох.

Більше того, господині готували «рідкі житні вареники без усякої олії, тільки солоні». В оселях бідних селян доводилося задовольнятися ячмінними млинцями, випеченими на деку.

Коли сім’я вгамовувала перший голод і селянин виходив працювати в поле, жінці наставав час лущити горох, рвати пір’я, ремонтувати або шити новий одяг. Близько полудня корову треба було знову доїти.

Тоді настав час готувати обід. Звісно, ​​страви не вишукані, але все одно на їх приготування пішло багато часу. За словами Кольберга, на першу страву господині подавали:

(…) локшина з водою або молоком; напіврідкої ячної або перлової крупи (тобто з пахтою, іноді з водою або молоком). Крупа зі сливами, картопля варена рідка (на суп) з петрушкою і перцем (…), капуста з бобами, горохом або картоплею, або просто боби. Або (і найчастіше) молюски з горохом, рідше називають Company. Все це злегка приправляють (прикрашають) сиром, але часто досить сильно солять.

Іноді на столи подавали юшку «з розмішаної з борошном сироватки», до якої інколи додавали сушену ріпу. На другу страву їли «картоплю або, де нема, картоплю».

У другій половині дня сільські жінки мололи зерно на зернах, товкли крупу і «завершували різні господарські роботи». Після того, як усе це було розібрано, селянки влітку виходили «збирати траву для худоби в полях і балках, кропиву для свиней, прополювати зерно». Взимку “(…) пряде, шиє, пір’я рве. Потім вечерю варить, корів доїть, прибирає. Довгими вечорами до ночі пряде”.

У польових роботах, звичайно, брали участь і жінки. Під час сінокосу чи жнив вони працювали пліч-о-пліч із чоловіками. В їхні обов’язки також входила обробка присадибної ділянки та садіння, копання та збирання картоплі.

Підготовку до прання починали напередодні

Одним із найбільш трудомістких і виснажливих занять сільських жінок, безсумнівно, було щотижневе прання білизни. Підготовку до нього починали напередодні, замочуючи одяг у лугу, суміші деревної золи та теплої води. Саме обмивання відбувалося біля річки, ставка чи ставка, які зазвичай були досить віддалені від дачі.

Опис, залишений Яном Свєнтеком у книзі «Lud nadrabski, od Gdowa do Bochnia», є найкращим доказом того, скільки праці вимагала прання від сільських жінок. У кількасотсторінковій публікації селянський син писав, що, дійшовши до води, прачка:

(…) вона стає на коліна на дошці, покладеній на чотирьох жердинах, вбитих у дно річки біля берега, вибирає одну білизну з ванни, занурює її у воду і сама, або в компанії іншої жінки ( у цьому випадку вони обоє стають на коліна на протилежних кінцях дощок, обличчям один до одного), використовуючи пуголовок [дерев’яний інструмент у формі лопатки – Р.К.], ударяючи, струшуючи та регулюючи його по дошці, намагаючись очистити його від бруд.

Коли прачка думає, що бруд від ударів пуголовка зняв частину нижньої білизни, вона ще кілька разів занурює її у воду, щоразу енергійно віджимаючи, і нарешті відкладає вбік.

Однак це не був кінець всього процесу. Після того, як принесли додому, кожну білизну окремо намилили та поклали у ванну. Потім господиня чи служниця обливали все гарячою водою. Потім білизну замочували на ніч, а наступного ранку жінки знову йшли до річки чи ставка прати білизну.

Прали навіть у мороз

Прали також і взимку, як писав Ян Сломка у «Спогадах селянин від кріпацтва до наших днів». За його словами:

Бувало, під час найсильнішого іскристого морозу на все село було чути гомін пуголовків — і прачки були легко одягнені, щоб добре робили свою роботу, і клякали на дошці біля води голими колінами. І грілися, роблячи цю роботу, хоч «маті» під пуголовками запекли від морозу і коли їх віджимали, приносили додому змерзлі, як каміння.

Більш того, деякі з них несли їх майже кілометр до води і назад, пробираючись снігом по коліна, якщо він випав вночі і чоловіки не розчистили дорогу першими.

Чоловік був власником хутора

Але не праця була найтяжчим тягарем для галицьких селянок. Усі в домогосподарстві важко працювали, але жінки зазвичай навіть не могли мріяти про те, щоб їхні чоловіки ставилися до них як до партнерів. Про це з гіркотою писав Вінцентій Вітос. У спогадах відомого народного діяча і тричі прем’єр-міністра ІІ РП читаємо, що в молодості:

Чоловік вважався необмеженим господарем господарства, будинку і всього, що в ньому було. Обов’язком дружини було слухати його і підкорятися йому в усьому. Так наказували старі звичаї, цього вимагало церковне вінчання, формулу якого згадували при кожній нагоді. [Дружина поклялась у коханні, вірності та покорі, чоловік поклявся лише у коханні та вірності – Р.К.]

Ніхто не здивувався, коли у дружини були чорні очі, або коли вона показувала своїм довіреним подругам сині сліди на тілі, залишені травмами, які вона отримала, щоб «оновити шкіру». Це оновлення жіночої шкіри, іноді навіть жорстоке, вважалося не тільки природним, але навіть необхідним, оскільки «жінка має таку натуру, що якби її чоловік не заволодів нею, вона б почала панувати над ним».

Побиття жінок

Ян Свєнток, цитований раніше, писав в іншій своїй книзі, що в його рідному місті бити жінок «без причини» було рідкістю. При цьому він перерахував цілий список жіночих «проступків», які нібито давали «право» чоловікові підняти руку на дружину. Це бувало, коли дружина «не хоче його слухати, п’є та йде з дому, не хоче нічого робити, тиняється по ярмарках і не дуже швидко до хати заходить, або хмикає на інших селян і не дбає про нього».

Однак і Вітос, і Свєнтак підкреслили, що не всі сільські жінки погоджуються на таке поводження. Деякі з них (Свєнтек писав про 1 з 10) виступали проти гнобителів і іноді здобували навіть сильнішу позицію вдома, ніж їхній чоловік. Звичайно, в таких ситуаціях решта села висміювала цього селянина, що ще більше зміцнювало поширений на той час патріархат.

Бібліографія:

Oskar Kolberg, Lud. Jego zwyczaje, sposób życia, mowa, podania, przysłowia, obrzędy, gusła, zabawy, pieśni, muzyka i tańce, t. 5, Krakowskie, Kraków 1871.
Jan Słomka, Pamiętniki włościanina od pańszczyzny do czasów dzisiejszych, Nakładem Towarzystwa Szkoły Ludowej w Krakowie 1929.
Jan Świętek, Lud nadrabski, od Gdowa po Bochni, Akademia Umiejętności 1893.
Jan Świętek, Zwyczaje i pojęcia prawne ludu nadrabskiego, Akademia Umiejętności 1897.
Wincenty Witos, Moje wspomnienia, cz. I, Ludowa Spółdzielnia Wydawnicza 1998.

Дякуємо, що дочитали нашу статтю до кінця. Якщо ви хочете бути в курсі новин, відвідайте наш сайт ще раз! Якщо вам сподобалася стаття, поділіться нею з іншими, поділившись нею в соціальних мережах – нижче є швидкі посилання, якими можна поділитися.

Гарного Вам дня!

Автор Ред

Джерело onet.pl

Оригінальний вміст із цього твору можна використовувати згідно з умовами ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 license